Авіаційний удар поблизу ринку, евакуація через небажання залишати місце, і поранена Люба. Ось як проходив один день у прифронтовому Куп'янську.

Куп'янськ — це містечко в Харківській області, яке знаходиться на берегах річки Оскіл. 27 лютого 2022 року його захопили російські війська. Проте, вже 10 вересня 2022 року, під час контрнаступу Збройних сил України на Харківщині, місто було звільнено.

Майже одразу після деокупації росіяни почали хаотично гатити по Куп'янську, завдаючи йому чисельних руйнацій і жертв серед цивільних. Водночас здавалося, що стратегічного значення для "театру війни" це не має: тривалий час лінія зіткнення на цьому напрямку залишалася більш-менш стабільною.

Однак останнім часом обстановка значно ускладнилася. Російські війська активно наступають на лівому березі Осколу, прагнучи оточити Куп'янськ. Відстань від лінії зіткнення до меж міста зменшилася вдвічі і тепер становить лише 2,5 кілометри.

Окупаційні сили регулярно завдають ударів по Куп'янщині, застосовуючи різноманітні типи озброєння, в тому числі артилерійські системи, реактивні системи залпового вогню, керовані авіабомби та безпілотники FPV.

Нещодавно Харківська обласна військова адміністрація звернулася до Кабінету Міністрів з пропозицією змінити статус кількох населених пунктів, серед яких Куп'янськ, перевівши їх із зони можливих бойових дій до зони активних бойових дій. Ще з 2023 року в цьому регіоні була запроваджена обов'язкова евакуація цивільного населення, а з жовтня нинішнього року - також посилений режим евакуації.

Незважаючи на це, згідно з інформацією від місцевих органів влади, в місті на правому березі Осколу все ще проживає 2,5 тисячі осіб, тоді як на лівому березі їх число становить 236 (всього на лівобережжі громади - 1,4 тисячі). У Куп'янському районі вже не залишилося жодної дитини.

"Українська правда" відвідала Куп'янськ у супроводі волонтерів, провела бесіди з місцевими мешканцями, які вирушають на евакуацію, а також з тими, хто вирішив залишитися.

Коли ми були в місті, на кілька хвилин нам вдалося уникнути зустрічі з півторатонною авіабombою, яка призвела до трагічної загибелі жінки та поранення ще декількох людей.

"До неділі евакуація людей проходила на високому рівні (до 20 жовтня на Харківщині панувала похмура погода - УП), але щойно з'явилося сонце, дрони почали активно діяти. Вчора було здійснено три удари за допомогою fpv, - розповідає волонтер Андрій Васянович, за кермом джипа з правим розташуванням. - Якщо потрапити не в той час і не в те місце, це може призвести до біди, але в іншому випадку можна "пролетіти" без зайвих переживань."

Андрій є волонтером координаційного гуманітарного центру, який забезпечує зв'язок між волонтерами, поліцією, ДСНС та людьми, що потребують евакуації. Раніше, до початку повномасштабної війни, він працював інженером у харківській інтернет-компанії. Його волонтерська діяльність розпочалася 26 лютого 2022 року, коли він почав допомагати 92-ій бригаді. Цього року він займався евакуацією мешканців Вовчанської громади, а згодом зосередився на Покровському напрямку. Нещодавно Андрій взяв на себе координування процесу евакуації на "першій лінії" у Куп'янському районі.

З динаміків автомобіля лунає музика Rammstein, а потім звучить пісня гурту "Тік" з провокаційною назвою "Кацапи". Густий ранковий туман накриває дорогу, але на півдорозі до Куп'янська його поступово розганяє яскраве сонце. Андрій одягає темні окуляри і переглядає повідомлення на телефоні: "Кажуть, небо безхмарне. Але це ненадовго".

Сьогодні волонтери отримали 27 запитів на евакуацію 36 осіб з Куп'янська та прилеглих територій. З них 20 заявок надійшли з лівого берега Осколу, де обстановка є надзвичайно складною. Серед тих, хто залишився в цьому регіоні, є й ті, хто раніше вже евакуювався.

"Кілька людей виїжджали та поверталися по чотири-п’ять разів, - зазначає волонтер. - Тепер повернутися на лівий берег неможливо."

Евакуаційний процес розпочинається із звернення на "гарячу" лінію або за номером 102. Вечірній час оператори займаються обробкою всіх отриманих запитів. З ранку команду формують поліція, ДСНС та волонтери, які вирушають на місця для проведення евакуації. Спочатку людей транспортують до безпечного району, а потім – до іншої точки, де їх чекають автобуси. Далі їх везуть до Харкова.

З початку жовтня, згідно з інформацією від місцевих органів влади, з Куп'янської громади евакуювали понад дві тисячі цивільних осіб, з яких 1700 — з лівобережної частини. Як зазначає Андрій, максимальна кількість евакуйованих за один день становила 280 осіб.

"Зростає кількість обстрілів, і все більше людей вирішують покинути свої домівки, - ділиться волонтер. - Ті, хто не готовий їхати, зазвичай вказують на свою оселю як основну причину. Вони погоджуються виїхати лише тоді, коли їхній будинок вже зруйнований. Люди не бажають залишати своє місце, і ми постійно бачимо їхні сльози. Кожен день приносить нові виклики: неможливо передбачити, що станеться через 10-15 хвилин. Тому щоденна робота перетворюється на справжній квест, де головне - як швидко та безпечно вивезти людей."

Під жовтневим небом над Куп'янськом сьогодні немає жодної хмари. Невеликий ринок на окраїні міста постає справжнім оазисом серед безкраїх пісків. Ми вирішуємо замовити каву в кіоску з філософським написом "Все відносно та абсолютно". Незабаром до нього підходить бабуся.

"Ви вирушили на прогулянку?" - запитує її продавчиня Ольга, готуючи нам американо.

"Ні, мені потрібно щось купити для котів, що в гаражах, - говорить Валентина Василівна. - А своїх домашніх я не знаю, чим годувати. Корм дорогий. Постійно беру їм Pro Plan з куркою. 1,5 кілограма коштують 600 гривень. Той, що за 100 гривень, вони навіть не торкнуться."

Валентині Василівні виповнилося 76 років. Її коріння бере початок на Сумщині, а в Куп'янську вона живе вже майже три десятиліття. Сюди вона переїхала разом із чоловіком, який служив полковником міліції, шукаючи нові можливості для роботи після життя в Харкові.

"Мой муж покоится на кладбище уже 24 года, - вздыхает она. - И я страшусь посещать это место, давно не была там. Сестра живет в Черкассах, младшая дочь - в Харькове. Старшая, к сожалению, ушла из жизни, а внучка сейчас в Польше."

Валентина Василівна останній раз була в Харкові в 2017 році, коли переживала окупацію. Зараз вона живе сама разом із двома кішками – Сонєю та Анфісою, яких їй подарувала онука ще до її від'їзду.

На питання про евакуацію обидві жінки усміхаються.

"Чи ви дійсно одразу передаєте ключі та квартиру?" - з іронією запитує Ольга, підкреслюючи, що готова віддати ключі від свого житла лише в тому випадку, якщо їй запропонують спокійне місце для нової оселі.

Валентина Василівна наразі не планує покидати своє місце. Вона зазначає, що зв'язок у неї вдома все ще діє, і не хоче залишати своїх котів. Хоча її лякають обстріли, особливо в нічний час, валізи вже готові до від'їзду.

"Никто меня с кошечками не хочет брать - ни дочка, ни сестра, - жаліється вона. - Что мне с ними делать - не знаю. Я ж их не выброшу. Внучка говорит: "Я бы их забрала в Польшу". Но на них очень долго документы надо оформлять".

Поки ми розмовляємо, раз-у-раз лунають глухі вибухи.

"На мою думку, це, напевно, наші ведуть вогонь, - ділиться думкою пенсіонерка. - Я вже навчуся розпізнавати звуки. Сподіваюся, що незабаром укладемо мир. Адже скільки ще можна втрачати людей?"

Біля іншої торгової точки нас гукає ще одна бабуся. Людмила народилася в Куп'янську й усе життя прожила тут, 15 років пропрацювала в морі прачкою та коком. За дев'ять днів до повномасштабного вторгнення повернулася з чергового закордонного плавання й захворіла. З початком великої війни почала втрачати свідомість. Коли місто вже окупували, пішла до лікарні. Звідти її вивезли на тимчасово окуповані території. Півтора місяця вона провела в медзакладі в Луганську.

"Вони забрали мене без грошей. Я стою під аптекою та прошу допомогу на аналізи, - згадує вона. - 22 липня мені видалили щитовидну залозу. Я говорила (в лікарні), що ми слухали 'Червону калину' - і росіяни, і українці - прямо в палаті."

Людмила повернулася додому ще до звільнення території. Першим, що вразило її в Куп'янську, стали прапори, які розвішали загарбники - "рожеві шматки" їхньої "ЛНР". Але незабаром розпочався контрнаступ ЗСУ на Харківщині.

Родина Людмили наразі перебуває в Польщі. В Куп'янську вона проживає сама, разом зі своїм собакою та котом. "Вибухи лунають постійно", — говорить вона, але й до Харкова не прагне повернутися, адже "там ситуація така ж, з пострілами".

"Я не маю наміру залишатися в окупації, але виїжджати з дому не хочеться, адже я вже стільки подорожувала за своє життя, - пояснює вона. - Я відвідала Середземне море, Канарські острови, Африку та Уругвай. А ще була посеред Тихого океану – космонавти стверджували, що там скупчення риби, і ми вирушили через увесь Атлантичний океан, пройшовши через Дрейк."

Думаю, ми переможем. Ну на шо нам ті руські? Ми їх сюда не звали. Я їздила через оту Росію й бачила, як вони живуть. Там такі мусорки були! Казали (на Захід) - "прогнівший капіталізм". А я як поїхала за граніцу і глянула - які там доріжки, машинки, чистота. А чому в них научишся, (у Росії)? Самі не живуть і нам не дають".

На крайньому ряду ринку зустрічаємося поглядами з добродушною жінкою. На прилавку в неї розкладені шкарпетки та інші речі першої необхідності.

"Шо ви хочете в мене купити? - посміхається Любов, додаючи, що вони тут обережні, бо вдивляються в людей, намагаючись розпізнати диверсантів, "засланих козачків". - Єслі б я сиділа в квартирі, як кажуть російською, "сошла б с ума". А так у нас йде спілкування. Люди підходять, щось питають. Це наше життя".

Любов родом із Сумщини. У 1976 році вона переїхала до Куп'янська через свого чоловіка, який був підполковником у запасі і отримав призначення в цьому районі. Вона працювала фельдшеркою на лівому березі Осколу. Вісім років тому її чоловік помер. Під час окупації Любов залишалася в місті. Напередодні звільнення вона відправилася до Петропавлівки на лівий берег, сподіваючись повернутися додому після деокупації.

"ЗСУ вже зайшли. Ці, що втікали на танках, - хотіла б сказати німці, але це були росіяни, - згадує вона. - Вони не розстріляли нас, бо вважали, що ми також намагаємося втекти в Росію."

Першу зиму після звільнення, згадує Любов, мешканці міста ледве витримали - тоді "протягом місяця не було ані електрики, ані води". Наразі в її домі комунікації поки що збереглися.

"Місто поки тримається, але все приближаються (росіяни), - каже Любов. - Тут дуже важко психологічно. У 2023-му на Крєщєніє, коли летіли на школу-інтернат три ракети - такий жах був... Цивільне населення їх не хвилює, бездумно нас знищують".

Любов вважає, що стійкість закладена в українцях на генетичному рівні. Як приклад наводить історію своєї родини, з сільської інтелігенції.

"Мої батьки важко пережили Другу світову, - розповідає вона. - У мами було троє діток - двоє маленьких, пів року і півтора, вмерли від голоду. В одній половині будинку жили німці, а в другій - мама з дітками. Маємо стержень до виживання".

Згодом жінка планує евакуюватися на свою малу батьківщину - до міста Лебедин на Сумщині. Хоча й ухвалює це рішення з важким серцем:

"Мені вже 71. Ви ж розумієте, що таке покидать свою квартиру... Хоч я откликі чула, що в гуртожитку в Харкові нормально зустрічають, нормальні умови. І взагалі Харків - молодець, а Київ не розуміє, в якому ми положенні важкому".

Ніхто з нас не підозрює, що вже за кілька годин Любов буде в Харкові.

Виходимо з ринку і проходимо приблизно двісті метрів. Раптово земля починає трястись, а повітря, здається, теж наповнюється напругою. З-за житлових будинків здіймається густий дим. Пізніше стає відомо, що поблизу ринку росіяни завдали удару авіабомбою ОДАБ-1500.

"Вранці відбулося зіткнення на переправах, і поліцейські залишилися на місці, - розповідає Андрій. - Тепер - сюди. (Підключилося) прямо біля ринку - вам пощастило. Це найбільший ринок, де завжди юрмилася натовп. Тому все це було передбачувано."

Після невеличкої паузи, на "швидкій" разом з волонтерами вирушаємо в інший район для евакуації. Зупиняємося біля багатоповерхового будинку, що має помітні сліди влучання.

Волонтери вискакують з автомобіля і розкладають пандус. Вони енергійно стукають у двері квартири та закрите фанерою вікно на першому поверсі. Через короткий час з квартири з'являється чоловік, який пересувається на милицях.

"Привіт, це евакуація", - повідомляють волонтери. "Хотілося б, щоб нас попередили хоча б заздалегідь", - скаржиться чоловік. "На жаль, ми не змогли вам додзвонитися, - відповідають волонтери. - Швидше збирайтеся". Чоловік телефонує своїй матері, яка мешкає неподалік.

"За заявкою двоє людей, один - маломобільний, Юрій Сергійович, 38 років", - читають волонтери й виносять із квартири речі: великий туристичний рюкзак, валізу, коробку з монітором і пакет.

У сусідньому під'їзді починає звучати пісня російського колективу "Агата Кристи" під назвою "Как на войне". Це справжній сюрприз, особливо з огляду на те, що один із засновників гурту, Вадим Самойлов, є завзятим прихильником війни проти України з 2014 року.

"Чорт, ноги вже зовсім втомили!" - вигукнув Юрій, виходячи з квартири та зачиняючи двері на замок.

"Це ви, виходить, довго сидіти не можете?" - питають волонтери.

"У мене двосторонній сакроілеїт, - каже вона. - Не можу довго ні сидіти, ні стояти."

Завдяки волонтерам Юрій потрапляє до "швидкої" і влаштовується на ношах. Незабаром до автівки підходить його мати, яка також зазнала втрат, адже її будинок постраждав від обстрілів. Вікна та двері у ньому були відновлені в рамках програми єВідновлення, проте дах досі не відремонтований, оскільки, за словами фахівців, "немає сенсу".

"Неперервно чути гуркіт, ми постійно замазуємо тріщини в коридорі та ванній, - ділиться Валентина Миколаївна. - Як тільки щось гримне поблизу, знову з'являються тріщини. Навіть шифр починає тріскатися."

Поруч із дверями у під'їзд - список мешканців із прізвищами. Юрій був останнім, хто залишився. В будинок "прилетіло" 1 жовтня 2024-го, поки він перебував в обласній лікарні в Харкові - тоді росіяни поцілили поруч із нею. Проте чоловік повернувся додому і після цього. Після "прильоту" спеціально для його квартири включили газ та воду. До обстрілів, каже Юрій, він давно звик.

"Та й байдуже (до обстрілів), - усміхається він. - У вересні 2022 року, коли Україна зайшла сюди, ми місяць прожили без світла, води, газу і всього іншого - їжу готували на вогнищі. Моя мама - свідок тих часів: сиджу в її городі, розпалюю вогонь, варю борщ, щось ще готую, а над головою снаряди пролітають туди-сюди."

Юрій з'явився на світ у Куп'янську. Більше десяти років він віддав роботі у водоканалі, де, за його словами, "взимку доводилося стояти по коліна у холодній воді". Це призвело до того, що він отримав "усю палітру" недуг: двосторонній сакроілеїт, артрит колінного суглоба, а також остеопороз обох гомілкостопів. З 2017 року він має II групу інвалідності. Протягом усієї окупації Юрій залишався в Куп'янську.

"Я б залишався тут ще довше, але мені потрібен постійний лікар, а дістатися сюди - справжня проблема, - ніби намагається виправдати свою евакуацію під час нашої подорожі. - Проте лікарі все ще працюють. Я проходив МСЕК на минулому тижні, щоб продовжити свою інвалідність. Лікарі попереджають, що з кожним роком стане гірше."

У Харкові син і мати вирішили поки оселитися у знайомих, а далі вже буде видно. Валентина Миколаївна все ще мріє повернутися до рідного міста. Її чоловік залишився на місці, запевняючи, що його "не вигнати звідси".

Родина Юрія зараз перебуває в Німеччині. Сам він із інвалідністю також міг би виїхати за кордон до сім'ї. Але наразі не планує: "Вообщє нема желанія туда єхать".

Транспортне сполучення через Оскіл в околицях Куп'янська залишається недоступним. Внаслідок руйнування мосту волонтери та правоохоронці не можуть оперативно реагувати на численні звернення, більшість з яких надійшли з лівого берега.

"Я вважаю, що ця переправа є більш надійною в порівнянні з іншими, хоча існує ризик, оскільки вона вже зазнала обстрілу," - зазначає Андрій. - "П'ять днів тому її також зруйнували, але це трапилося вночі. Після ремонту ми змогли працювати вдень. Зараз займаються питанням пошуку човнів. Нам залишилося почекати ще годину."

Поки простоюємо, скролимо стрічку новин. У ній ХОВА звітує щодо "прильоту" по Куп'янську: "З-під завалів деблокували жінку у важкому стані. Внаслідок авіаційного удару постраждали чотири особи. Частково зруйнована двоповерхова торговельна будівля, пошкоджено 12 кіосків та скління вікон нежитлових будівель". Згодом кількість постраждалих збільшиться до десяти, а 73-річна жінка помре в лікарні.

Через рік після "прильоту" ми знову виходимо на ринок. У будівлі "Посаду", всього за кілька десятків метрів від ринкової площі, величезна прірва, а поблизу розкидані уламки. Територію охороняють правоохоронці.

Точки на ринку, де ще годину тому вирувало життя, виглядають розбитими й понівеченими. Торговці згрібають розсипи скла й намагаються врятувати з-під завалів товар. Через появу журналістів вони роздратовані: мовляв, де ми - там "прильоти". На прилавку, де лежав товар Любові, - порожньо. Поруч - сліди крові.

"Любу знаю, - киває на наше питання чоловік, який розбирає завали. - Кров текла по її обличчю. "Швидку" я викликав, вона приїхала. А що з нею далі - не знаю. Олю також забрали на "швидкій".

Повертаємося до місця збору для евакуації. Просимо волонтера підвести нас до центру. По дорозі спостерігаємо за містом через вікно, яке здається позбавленим життя. Зупиняємося навпроти краєзнавчого музею, куди 25 квітня 2023 року влучила російська ракета, забравши життя двох працівниць.

Минулого року на цьому місці ще стояли залишки старовинної споруди, але тепер від них нічого не залишилося. Натомість з'явилося бетонне сховище, оформлене в мінімалістичному стилі, щось на кшталт куп'янського хюґе. Але складається враження, що жодна людина так і не скористалася цим простором.

Хоча зовні за рік руйнувань у Куп'янську не стало більше, відчуття кардинально змінилися. Нещодавно тут діяла кав'ярня харківського бренду Makers, а неподалік роздавали гуманітарну допомогу. Наразі ж нічого з цього не залишилося. Вулиці пустують, і панує тривожна атмосфера.

Проте тут, на правому березі, кажуть у місцевій адміністрації, ситуація "важка, але контрольована": критична інфраструктура працює; лікарні, магазини, банкомати, "Укрпошта" - також, електрика та газ є. У зв'язку з наслідками обстрілів з'явилися проблеми з водопостачанням, але до кінця тижня їх обіцяють усунути. Натомість на лівобережній Куп'янщині - справжнє пекло.

"На лівому березі громади спостерігається суттєва нестача критично важливої інфраструктури, включаючи електропостачання, водопостачання, газопостачання, мобільний зв'язок та соціальні об'єкти, - зазначає начальник Куп'янської міської військової адміністрації Андрій Беседін. - Лікарні, аптеки та "Укрпошта" не функціонують, а комунальні підприємства не можуть працювати через серйозні руйнування та обстріли."

Для досягнення хоча б уявної безпеки, пересуватися містом варто в тіні дерев. Однак незабаром листя опаде, і знаходити укриття від дронів стане ще важче. Поки ми рухаємося у бік від центральної площі, що зовсім порожня, біля нас зупиняється військова машина. З вікна виглядає солдат: "Хлопці, будьте обережні, тут fpv-дрони!"

Лише-но ми повертаємося до проміжного евакуаційного пункту, як прибуває жінка з села на лівому березі Осколу. Вона називає себе Олексіївною. Вся її життя вмістилося в три невеличкі клунки. За її словами, з 73 будинків у селі залишилося "можливо, з десяток" заселеними.

"З вересня 2022 року до травня 2023 року ми жили без електрики, але потім її відновили. А тепер оголосили, що знову відключили, і світла більше не буде, - розповідає Олексіївна. - Газу немає. Дякувати Богу, що є піч. Мого чоловіка вже шостий рік немає. Я навіть на кладовище не можу до нього піти, нас туди не пускають. Магазинів немає. Раніше хоч маршрутка їздила, можна було до сусіднього села за продуктами дістатися. А тепер вже нічого - ні світла, ні газу, ні маршруток."

Навесні в оселі Олексіївни відбулася вибухова хвиля, яка розбила скло у семи вікнах. Їх закрили плівкою.

"Добре, що є дрова, але їх не вистачить на зиму, - скаржиться вона. - Холодно, їсти не приготувати. Значить, треба втекти. Я до останнього не хотіла виїжджати. Але вже далі терпіти неможливо."

Позавчора Олексіївна залишила заявку на евакуацію. Каже, що чекала вчора цілий день і сьогодні пів.

"Ніч була жахливою, - зітхає вона. - Сьогодні я сиділа на лавочці за двором, раптом чую, як дрон гудить, а потім раптово замовкає. Ми з подругами злякалися: 'Зараз щось упаде'. У понеділок я йшла, і раптом – бах! Військові закричали, і ми всі в укриття. Вони запитують: 'Жінко, вам не страшно?' Я відповідаю: 'Страшно'. Але я все ще йду".

Олексіївна була змушена перейти річку Оскіл пішки через зруйнований автомобільний міст. Поліцейські забрали її з дому і доставили до місця переходу. На правому березі жінку вже очікував патруль, який допоміг їй дістатися до волонтерів.

"Я єлє хожу, з серцем мені плохо, - бідкається Олексіївна. - В нас мост був, він пробитий. Кажу: "Хлопці, я ж боюся висоти!". А вони: "Ми тебе проведемо". За руку взяли, по досточках провели мене з кравчучкою".

У Харкові Олексіївна не має власного житла, оскільки "в гуртожитку ніколи не проживала". Вона багато років віддала працю на заводі, але наразі отримує лише 3050 гривень пенсії.

"Ті збираються, ті - не хотять усе бросать, а мені вже всьо равно стало. Нема того, шо було колись, - каже вона й одразу ж зізнається, що все ж не хоче їхати. - Я б іще сиділа - шо б ждала, не знаю. У ноябрі буде 71 год, я там прожила все врємя. А тепер на старості лєт вузлики склала і поїхала".

"Ліпше втекти і зберегти життя, адже навіть оселя не захистить від ракет," - зауважує Андрій.

"Я в курсі, - каже Олексіївна. - Хіба я могла щось пропустити або не почути?"

Тривале очікування виявляється безрезультатним — автомобільний міст через Оскіл досі не відновлений. Лише через дві години, о 17:00, у Куп'янську розпочнеться комендантська година.

"Ми в процесі зйомки, прямуємо до Харкова," - повідомляє Андрій по телефону.

Внаслідок зруйнованого мосту вдалося врятувати лише дев'ять осіб з тридцяти шести, які подали заявки. З лівого берега евакуювали одну жінку на ім'я Олексіївна. Андрій зазначає, що сьогодні в цьому районі працювали тільки поліцейські та рятувальники ДСНС, а для поїздок до навколишніх сіл краще використовувати броньовані автомобілі або техніку з радіоелектронною боротьбою.

"Чимало осіб залишаються на лівому березі в небезпечній ситуації, - підкреслює волонтер. - Як тільки з'явиться можливість їх евакуювати, ми одразу вживаємо заходів для їх порятунку."

Повертаємося в Харків і паркуємося біля транзитного пункту на околицях міста. Тут людей, яких евакуювали, реєструють й надають допомогу від різноманітних фондів. Потім, якщо їм є, де жити, везуть далі по місту й Україні; якщо немає - розміщують у гуртожитках.

У травні, коли росіяни відкрили на Харківщині новий фронт, згадує Андрій, тут були скупчення. Проте зараз ажіотажу немає. А тих, кого сьогодні евакуювали з Куп'янщини, вже повезли далі. Рушаємо й ми.

Андрій зупиняє машину біля станції метро. Лише ми вийшли з автомобіля, як отримуємо дзвінок від Любові.

"Я зараз у Харкові, в обласній лікарні, - чую м'який голос на іншому кінці телефону. - Мене відвезли з поля бою швидкою допомогою. Зашили, отримав травму голови. Зараз отримую крапельниці."

На питання, чим ми можемо допомогти, жінка просить привезти пляшку води та гігієнічні засоби - шпиталізували її без нічого. Купуємо продукти та їдемо до лікарні.

Заходимо до палати, де лежать троє жінок. Й не одразу впізнаємо в одній з них - з перев'язаною бинтами головою - нашу героїню. Постраждала просить не вмикати світло й скаржиться на головний біль.

"Приліт виявився зовсім несподіваним. Я спостерігала, як воно наближалося, - розповідає Любов. - У нас там постраждали всі. Якби я стояла трохи ближче, наслідки були б жахливими."

Через кілька днів, коли ми поспілкуємося, голос Любові у телефоні буде звучати сумно, але з нотками оптимізму. Її планують виписати з лікарні до середини листопада.