Переправилася через Оленівку, відвідала Донецьке слідче ізолятор та колонію в Маріуполі.

Військова кухарка Інна Семеген, яка виховує трьох дітей, більше року провела в полоні у ворога.

У родині військовослужбовців ЗСУ Валентина та Інни Семегенів на початку лютого 2022 року з'явилася на світ їхня третя донечка. Лише через кілька тижнів після цього розпочалося масштабне вторгнення. Батько вирушив на фронт, а мати залишилася в декреті з дітьми в селі неподалік Маріуполя. Незабаром їхнє мирне життя порушили російські загарбники, які захопили Інну в полон. Приблизно через місяць, поблизу селища Піски на Донеччині, загинув розвідник ЗСУ Валентин Семеген. Протягом більше ніж року діти жили з бабусею в умовах окупації, не маючи жодної інформації про долю своєї матері.

У полоні — абсолютно відсутні будь-які засоби зв’язку та можливості зв’язатися зі світом. Лише біль, страх і приниження супроводжували її. Після звільнення Інна Семеген вирушила з окупованого рідного села до Чернівецької області, де живе її чоловік. Вона намагається відновити своє життя і виховує доньок.

"Попросили забрати лише папери. Сказали, що ввечері повернусь."

Інна підписала свій перший контракт із Збройними Силами України у 2016 році. Після навчання на кондитера, їй не вдалося знайти роботу за фахом, тож певний час вона працювала продавцем-консультантом у магазині. Врешті-решт, Інна вирішила спробувати свої сили у ролі військового кухаря. Вона служила у 61-му мобільному госпіталі, а також у 503-му батальйоні морської піхоти, який дислокувався в Маріуполі. Саме там, маючи доньку від попереднього шлюбу, вона зустріла свого майбутнього чоловіка Валентина. Після весілля та народження ще однієї донечки пара ухвалила рішення звільнитися з армії. Проте, через кілька місяців мирного життя Інна та Валентин Семегени уклали новий контракт, цього разу зі 56-ю мотопіхотною бригадою.

Невдовзі я дізналася, що знову очікую на дитину, і вирушила у декретну відпустку. На початку лютого 2022 року Валентин зазнав свого п'ятого поранення. Попри сильний біль у плечі, 11 лютого він приїхав до мене в пологовий будинок, щоб забрати нас із новонародженою донечкою додому. Він проходив реабілітацію після травми. Коли розпочалася повномасштабна війна, ми були в моєму рідному селі неподалік Маріуполя. Чоловік отримав дзвінок із військової частини, де його закликали захищати країну. Того дня ми востаннє зустрілися, - з сумом згадує жінка.

Він розповідає, що щодня разом із дітьми ставав свідком обстрілів Маріуполя, які здійснювали російські окупанти. Вечорами вони спостерігали за вогнями на горизонті та димом, що піднімався від пожеж. Чоловік майже ніколи не виходив на зв'язок, і їм вдавалося обмінюватися лише короткими повідомленнями.

Ми не очікували, що настане повномасштабне вторгнення. Хоча хвилювалися, думали, що ситуація повториться, як у 2014 році, коли наші хлопці захистили Маріуполь. Але вранці 24 лютого почалася безперервна повітряна тривога. Ми були в невідомості, лише помічали велику кількість військової техніки без розпізнавальних знаків — КамАЗи, танки, БТРи... Нам не було зрозуміло, хто це. А коли побачили на транспорті великі літери Z і V, стало ясно, що це окупанти. Перші вибухи пролунали вже 25-26 лютого, а потім почали літати винищувачі. Ми спостерігали, як вони пролітали, скидаючи важкі бомби на місто. За два тижні Маріуполь був майже наполовину зруйнований, — ділиться спогадами Інна.

На початку повномасштабного вторгнення жінки замислювалися над можливістю евакуації на території, підконтрольні Україні. Але страх потрапити під російський обстріл стримував їх: люди ділилися жахливими свідченнями, коли загарбники розстрілювали цілі родини з маленькими дітьми, що намагалися втекти з окупації. Інна також вважала, що її село залишиться поза увагою окупантів. Однак вона глибоко помилялася. Вже 19 березня до її дому завітали представники так званої поліції ДНР, які нібито мали намір провести перепис населення. Вони вже були в курсі, що в цьому домі проживають військові ЗСУ.

У них були списки, і наші односельці все розповіли. Коли ж мене запитали, чи є у нас вдома військові, я зізналася, що виконую обов'язки військової кухарки і зараз у декретній відпустці. Я показала їм свій військовий квиток. Вони попросили взяти документи, телефон і виїхати з ними в "відділення поліції". Запевняли, мовляв, "зробимо відбитки пальців, і ввечері ти будеш вдома". Але додому я так і не повернулася ані того вечора, ані протягом наступного року, - ділиться своїм досвідом Інна.

В Оленівці вчиняли жорстоке поводження з чоловіками.

На той момент найменшій доньці Інни виповнився лише місяць і два тижні. Окупанти помітили, що у жінки троє дітей, але це не завадило їй бути затриманою. У той день її доставили до поліційного відділку в Мангуші. Там перевіряли її руки та плечі, стверджуючи, що мають дані про те, що вона нібито не була кухарем, а виконувала роль снайпера. Після огляду їй повідомили, що вона "чиста", але додому не відпустили. Інна провела добу в поліцейському відділку. Наступного дня її перевезли до Докучаєвська, а потім до Донецького УБОП, звідки вона опинилася в ізоляторі тимчасового утримання.

- Телефон і документи забрали одразу, спілкуватися з рідними не дозволяли. Під диктовку їхніх працівників лише вдалося надіслати коротке повідомлення матері: що жива, додому не приїду, коли відпустять - невідомо. На мої пояснення, що у мене - грудна дитина і я в декретній відпустці, ніяк не реагували. Казали, що я все одно "терористка", бо підписувала контракт із ЗСУ, і ми їх "восємь лєт кошмарілі". Ага, так "кошмарілі", що Донецьк стоїть ціленький, а Маріуполь за кілька тижнів повністю зруйнували, - додає Інна Семеген.

Після перебування в Донецьку Інну разом з іншими жінками, які були в полоні, перевели до Оленівки. Там окупанти створили фільтраційний табір, куди звозили всіх українських військовополонених, щоб потім розподіляти їх по в'язницях. Інна провела там півтора місяця, після чого її знову відправили до Донецького СІЗО, де вона залишалася до лютого 2023 року.

Ми провели понад сім місяців у цьому місці, немов у замкненому просторі. Нам не дозволяли виходити на вулицю, і ніхто не підтримував з нами зв'язок. У нашій маленькій кімнаті ми були тісно згруповані. Спочатку нас було семеро, потім десятеро, а згодом — ще більше. Майже всі ми походили з Маріуполя та навколишніх сіл. Більшість з нас складалися з військових медиків та кухарок, - розповідає вона.

Умови життя в Оленівці, Донецькому СІЗО та жіночій колонії в Маріуполі мали свої особливості, але в цілому були надзвичайно складними. В Оленівці постійно стикалися з проблемами каналізації, що супроводжувалися неприємними запахами, а дівчата були змушені спати парами на вузьких нарах. Інна підкреслює жахливе ставлення працівників установи до українських чоловіків, яких доправляли з фронту.

- Побиття, безперервні крики, жорстоке ставлення до хлопців. Іноді їх змушували ходити голими і босими, якщо на них було щось красиве. В їжі вони отримували лише баланду - рідку юшку, в якій плавали шматки гнилої капусти та моркви. Якщо пощастило знайти картоплю в мисці, це було справжнє диво. Готували кашу, змішану з консервами, яка видавала неприємний запах, і було майже неможливо її їсти, - згадує Інна.

Їй ще довго чулися крики полонених військових ЗСУ, над якими знущалися працівники табору. Жінка додає, що чоловіків ґвалтували, вирізали та випалювали татуювання. Інна розповідає, що 20-річний хлопець із сусідньої камери не витерпів знущань і покінчив життя самогубством, перерізавши вени.

Згідно з розповіддю Інни, насильства щодо дівчат, які перебували з нею у камері, не було. Вона згадує, як на початку її перебування в Донецькому УБОПі їй закрили обличчя шапкою, обмотали скотчем і намагалися застосувати фізичну силу. Проте, дізнавшись, що вона працює кухарем у Збройних Силах України, її просто штовхнули і заявили, що їх цікавлять "Азов".

В Оленівці Інну примушували працювати на загарбників, зокрема, залучали до куховарства, тоді як інших дівчат змушували займатися обробкою полів.

РІДНІ ІННИ МАЙЖЕ РІК НЕ ЗНАЛИ, ЩО З НЕЮ

Жінка ділиться своїми спогадами, зазначаючи, що умови в Донецькому слідчому ізоляторі були дещо кращими, але все ж незначно. Іноді в супі можна було виявити трохи крупи, а в каші траплялися не лише консервовані продукти, а й шматочки вареного сала. Крім того, їм надавали чай і кисіль. Водою забезпечували лише в обмежених кількостях, і її часто доводилося випрошувати.

Зазначається, що чоловікам, які перебували в сусідніх камерах, абсолютно не надавали ані їжі, ані води. Жінки зверталися до ув'язнених, що приносили їжу, з проханням дати хоч якусь частину і для чоловіків. Коли полонених вели на допити, їм надягали на голову неприємно пахнучі мішки.

Коли до нас приходили агенти ФСБ Росії, нас по одному виводили на допити. Накривали голову мішком, щоб ми не могли розгледіти їхні обличчя. Вони тримали нас за руки ззаду і вели далі. Часто ми випадково вдарялися головою об стіни чи металеві конструкції. Це було жахливо, - згадує вона.

Коли співробітники ФСБ дізнавались, що вона працює кухарем і була забрана з декретної відпустки, їхній інтерес швидко зникав. На цьому етапі допити закінчувались. Жодних пропозицій щодо співпраці також не надходило, розповідає Інна.

За її словами, за увесь час полону жінкам не надавали майже жодної меддопомоги. У камері СІЗО були щури, таргани, павуки, клопи. Жінки були покусані, роздирали рани до крові.

Коли ми звернулися з проханням принести якісь засоби для обробки ран від укусів, на всіх 17 дівчат у камері дали лише трохи зеленки в пляшковій пробці. Згодом нам вдалося домогтися, щоб до нас прийшла медсестра, і вона повідомила, що начальник СІЗО нас не любить, саме тому так ставиться до нас, - згадує Інна.

Інна ділиться історією про те, як у Донецькому СІЗО її матері повідомили, що її доньки немає, хоча насправді вона була там. Лише коли Інну, разом з іншими ув'язненими, перевели до жіночої колонії в Маріуполі, їй дозволили писати листи рідним. Це сталося вже у 2023 році. Таким чином, мати Інни та її діти практично протягом року не мали жодної інформації про її долю.

Інну перевели до жіночої колонії в Маріуполі на початку лютого 2023 року. Це був її перший випадок, коли вона змогла спати на ліжку з чистою постільною білизною після тривалого часу в полоні. Дозволили отримувати передачі від родичів, завдяки чому вона вперше змінила спортивний костюм, в якому залишила свій дім. У СІЗО їй надавали лише вживані футболки та штани. Також жінки вперше отримали можливість помитися під теплою водою в душі.

За словами Інни, у Донецькому СІЗО їй доводилося здійснювати гігієнічні процедури над унітазом. На двох дівчат виділяли лише одну п'ятилітрову пляшку води, яка також використовувалася для змивання унітазу та прибирання підлоги. У Оленівці ситуація була схожою, адже доступ до душу їм не надавався.

ВІДМОВИЛАСЯ ВІД ОБМІНУ, АДЖЕ БОЯЛАСЯ ЗА ДІТЕЙ

У Маріуполі військовослужбовців, які потрапили в полон, використовували для обробки сільськогосподарських угідь, де вони видаляли бур'яни та обрізали дерева. Крім того, їх примушували виготовляти маскувальні сітки на потреби російських військових.

- Коли у колонію їхала якась перевірки із Росії чи з так званої ДНР, то військовополонених забирали з робіт. Дозволяли вмикати телевізор, давали почитати книгу, розв'язувати кросворд тощо. А до праці виводили звичайних ув'язнених колонії, нібито це вони всю роботу роблять, - зауважує Інна.

Вона згадує, що в камері з нею перебували дві жінки, які страждали від хронічних захворювань. Одна з них була ВІЛ-інфікованою, а інша страждала від кістозного утворення в головному мозку, що викликало в неї постійний біль. Після однієї з перевірок, проведених представниками РФ та так званої ДНР, керівництво колонії повідомило жінкам, що першими на волю вийдуть хворі, пенсіонерки та багатодітні матері. Інна згадує, що наступного дня після цього оголошення звільнили колишню суддю, яка на той момент була на пенсії. Через кілька днів ще двох жінок з хронічними захворюваннями. Потім звільнили ще п’ятьох її співкамерниць. Інна сподівалася, що черга дійде й до неї, але її викликали на новий допит.

- Мені повідомили, що не можуть знайти інформацію про мого чоловіка. На той момент я вже знала з листа матері, що він загинув. Так їм і пояснила. Тоді мені сказали потихеньку збирати речі й готуватися на вихід 26 травня, - розповідає.

Пригадує, що приблизно через місяць після переведення до Маріупольської колонії їй повідомили, що вона перебуває у списках на обмін військовополоненими. Але Інна знала, що мама з дітьми залишилися в окупації, тож не наважилася без них повертатися на підконтрольну Україні територію. Боялася за них. Пізніше жінка дізналася, що в одному з листів мати переконувала її погоджуватись на обмін, якщо він буде. Запевняла, що добрі люди допоможуть вивезти дітей. Однак зміст того листа працівники колонії зафарбували, Інна про це тоді так і не дізналася.

Жінка стверджує, що день, коли вона повернулася додому, залишиться в її пам'яті назавжди. Після звільнення з колонії їй не вдалося зв'язатися з батьками. Її забрала машина співкамерниці, яка також отримала волю. Коли вони приїхали до дому, першою побачила її старша донька Вікторія, яка вигукнула: "Мамо!" і кинулася в обійми. Після цього на порозі з'явилася мати Інни з найменшою донькою Владиславою, яка на той момент була всього півтора року. Попри тривалу розлуку, дівчинка впізнала свою матір, адже бабуся часто розповідала їй про неї та показувала фотографії.

Потім Інна з Вікторією пішли до садочка за середньою донькою на ім'я Ніколь. Дівчинка не одразу впізнала маму, та потім кинулася в обійми.

Діти сутужно переносили втрату матері, і особливо це відчувала Вікторія, яка нині має 12 років. Спочатку дівчинка абсолютно відмовлялася від їжі і часто втрачала свідомість.

- Діти бувають жорстокі в підлітковому віці. Її постійно питали про мене, казали: якщо нічого не чути, то, мовляв, уже немає серед живих. Інколи дорікали, що "ось твоя мати і наслужила собі, сама винна". А коли Вікторія дізналася про загибель Валентина, то взагалі замкнулася в собі, не хотіла ні з ким спілкуватися, не слухалася бабусю. Дуже важко було. Коли ми переїхали на Буковину, то через фонд "Допомога врятованим" познайомилися з психологом, який з нею працював і хоч трішки наштовхував на позитивні думки, - ділиться пережитим Інна.

Окупантам на блокпосту повідомили, щоб не поверталася.

Після звільнення з полону, окупанти надали Інні "документ", який підтверджує, що вона не є "терористом". Це можна вважати своєрідною посвідкою, що засвідчує проходження фільтраційних процедур.

Вона ділиться своїми переживаннями, кажучи, що на початку їй було страшно виходити на вулицю та спілкуватися з оточенням. Вона замикається у власному світі. Але згодом Інна прийняла рішення вирушити до Чернівецької області, прагнучи відвідати могилу свого чоловіка, який походив звідти. Мати підтримала Інну і допомогла їй та онукам з переїздом.

Ми подорожували чотири дні, прямуючи на територію, контрольовану Україною, через Луганську область. На блокпосту я заповнювала декларацію, стверджуючи, що не маю відношення до військових і що в моїй родині немає військових. Раптом один з працівників почав допитуватися про батька моїх дітей. Я зізналася, що він помер через тромбоз, проте боялася розповісти правдиву причину загибелі Валентина. Через деякий час він попросив мене зайти до сусіднього кабінету, де сидів інший чоловік, який детально розповів про мого чоловіка: його дату народження, дату смерті, а також інформацію про його службу. Я намагалася пояснити, що злякалася і тому дала неправдиву відповідь. Сказала, що хочу відвідати могилу чоловіка, а діти хочуть побачити бабусю і дідуся, і що планую повернутися через два тижні. У мене забрали телефон і документи, і довгий час не повертали. Але згодом мені їх повернули, пропустили далі та заборонили повертатися. Насправді, я й не мала наміру їхати назад у захоплене село, - стверджує Інна Семеген.

Після того, як жінка з трьома дітьми переїхала до Чернівецької області, вона деякий час жила у батьків Валентина. У цей період старша донька відвідувала школу, а молодші діти ходили до дитячого садка. Згодом родина вирішила переїхати до Чернівців. Саме там жінка зустріла людей, які втратили сина на війні, і вони стали їй в нагоді, допомігши з житлом.

Інні надають підтримку у створенні комфортного середовища представники благодійної організації "Карітас Чернівецької єпархії". Жінка звернулася до них торік і стала однією з перших отримувачок допомоги в рамках ініціативи "Превенція, захист та підтримка вразливих осіб, які постраждали від торгівлі людьми в Україні".

Коли ми вперше готувалися до зустрічі з Інною, відчували сильне хвилювання. Вона пережила чимало тяжких моментів під час полону, - ділиться своїми переживаннями Марія Федоряк, керівниця центру протидії торгівлі людьми фонду "Карітас Чернівецької єпархії". - Ми турбувалися, чи зможемо впоратися зі своїми емоціями під час її історії, і як це вплине на її психічний стан. Проте Інна виявилася неймовірно сильною. А ось її мама, яка раптово залишилася з трьома маленькими дітьми і не знала, чи жива її донька, потребувала, на мою думку, більшої уваги і підтримки. Наша команда надала цій родині всебічну допомогу – психологічну, юридичну та матеріальну. Зокрема, ми придбали для Інни ноутбук, щоб вона могла працювати та навчати своїх дітей.

За її словами, адвокати фонду сприяли Інні у отриманні офіційної довідки про її перебування в полоні. Додатково, наразі готують комплект документів для отримання компенсацій за 14 місяців, проведених у полоні.

Інна стверджує, що в полоні зазнала значних змін — як у фізичному стані, так і в емоційному. Вона ділиться, що через нестачу кальцію в раціоні, необхідного після пологів, почали псуватися та випадати зуби, і їй терміново потрібні імпланти. Крім того, пережиті труднощі надали їй внутрішньої сили. Вона продовжує працювати над створенням комфортного життя для своїх дітей.