Віктор Швець: Путін не уникне тієї ж долі, що й цар царів - "божевільної собаки пустелі" -- Блоги | OBOZ.UA
Війна триває вже близько тисячі днів. Вона перетворилася на невід'ємний елемент нашого існування, а для багатьох — на саме життя.
Ми памʼятаємо, як вона починалася із 28 хвилинного звернення путіна про початок "спеціальної військової операції", але ми чітко знали, що це - війна. Я не буду аналізувати цей виступ путіна, лише хочу нагадати, що багато хто, обґрунтовано звернув увагу на те, що цей виступ Путіна багато у чому повторював виступ гітлера 1 вересня 1939 року. Виступ гітлера про початок війни з Польщею, був початком Другої світової війни. Сподіваюсь, що виступ путіна про вторгнення в Україну не стане початком Третьої світової війни.
Як показали події, що відбулися пізніше, путін виявився вправним учнем і спадкоємцем гітлера у багатьох його справах. Він часто звертався до постаті гітлера у своїх промовах, однак ніколи не висловлювався щодо обставин його смерті. Можливо, це пов’язано з тим, що і досі тривають дебати, які піддають сумніву офіційну версію його загибелі в бункері в зруйнованому Берліні. Або ж причина полягає в тому, що ці події сталися давно і жодним чином не впливають на путіна і його сучасне життя.
Але, є інша відома історична особа, смерть якої надзвичайно вплинула на світогляд путіна і багато що змінила у його ставленні до життя і подій в яких він приймав участь. Чому факт смерті цієї особи і сама ця процедура насильницького позбавлення його життя має на путіна таке визначне значення і яка навіть вплинула на його політичну карʼєру? Путін все своє життя, як верховного правителя росії присвятив тому, щоб завдяки своїй потужній пропаганді створювати страх навколо себе, як державної особи і навколо країни, якою він самочинно управляє. Але, разом з тим, жахливий епізод смерті колись такого ж великого правителя, влада якого ніким і нічим не була обмежена, справив на путіна такий величезний вплив, що деякі обізнані люди навіть називають це параноєю, тобто хронічним психічним розладом. Давайте спробуєм це зʼясувати.
Декілька днів тому відзначили 65-річчя з моменту, коли 1 вересня 1969 року до влади в Лівії прийшла група офіцерів на чолі з 27-річним капітаном зв'язку Муаммаром Каддафі. Лише через тиждень цей маловідомий виходець з бідної бедуїнської родини проголосить себе полковником і встановить свою владу на 42 роки, поки його не знищать повстанці.
На перший погляд, важко уявити зв'язок між Каддафі та Путіним, проте історія лівійського лідера може дати цінні уроки для російського президента. Чому ж доля Каддафі може стати важливим прикладом для розуміння викликів, з якими стикається Путін?
Відомо, що події, які відбулися в Лівії, мали значний вплив на Володимира Путіна, надаючи розуміння його можливих дій та мотивів. Путін вважає, що будь-який відступ в Україні означатиме його політичний крах, що було підкреслено в статті журналу The Atlantic ще в березні 2022 року, на фоні російського вторгнення в Україну. У матеріалі згадувалося, чому він сприймає можливість відступу як фатальний удар, а також те, як смерть одного з найвідоміших диктаторів сучасності вплинула на його психологічний стан. Безславна загибель Муаммара Каддафі стала шоком для Путіна і, безумовно, залишила свій відбиток на його світогляді.
Деякі російські журналісти зауважували, що після вбивства Каддафі "Путін пережив апоплексичний напад". Інші джерела, зокрема книга теперішнього голови ЦРУ Уільяма Бернса "The Back Channel", свідчать, що Путін не переглядав відеозаписи останніх моментів життя Каддафі. Здається, російський лідер зробив власні висновки з цієї ситуації, вважаючи, що "зрадницький Захід" став винуватцем загибелі лівійського ватажка.
Однак, як підкреслює видання, в цьому аналізі бракує одного важливого епізоду, який об'єднує політичні та емоційні елементи й став вирішальним у формуванні недовіри Путіна до Заходу, його власного відчуття вразливості та остаточного рішення знову стати президентом Росії. Йдеться про втручання НАТО в Лівії у 2011 році, що призвело до насильницької смерті колишнього диктатора Муаммара Каддафі.
У такі епохальні моменти, як ці, коли диктатор використовує могутність своєї армії, щоб вторгнутися в іншу країну, ми часто оглядаємося назад, щоб знайти моменти, які привели нас у сьогодення, шукаючи ознаки того, що мало статися. У випадку з путіним і росією, як продовжує видання, ці зусилля були зосереджені на його внутрішній політичній еволюції та його стосунках із мешканцями Білого дому. Проте можна простежити пряму лінію від епізоду з Лівією -- в якому країна путіна спочатку стояла осторонь і який стався, коли він був у своїй чотирирічній перерві в президентстві в офісі прем'єр-міністра -- до сьогоднішньої руйнівної війни в Україні.
Після успішного захоплення сепаратистських регіонів Грузії — Південної Осетії та Абхазії у 2008 році, Путін почав сприймати військове втручання в Лівії як частину ланцюга революцій, за якими слідували дії Заходу. Він вважав, що ці дії можуть загрожувати і йому самому. Каддафі для нього став символом людини, яка прийняла вимоги Заходу, але врешті-решт заплатила за це високу ціну. Цей урок є особливо тривожним для України: у сучасному сприйнятті Путіна будь-який відступ або компроміс означає неминучу загрозу для його влади, що робить їх абсолютно неприйнятними.
Згідно з аналізом експертів, Путін вважав, що Дмитро Медведєв, перебуваючи на посаді президента Росії, був недостатньо досвідченим. Оточення Путіна натякало йому: "Медведєв зрадив Лівію, може зрадити і нас". Відомо, що Медведєв висловлював підтримку протестувальникам в арабських країнах та їхнім прагненням до демократії, а пізніше його звинуватили у спробах організації протестів у Росії, які спалахнули після підозр у фальсифікації виборів. Це були найбільші демонстрації, які країна пережила після розпаду Радянського Союзу. Ці події лише поглибили параною Путіна, який пережив істерику після вбивства Каддафі. Відповідно до свідчень, зокрема з книги нинішнього глави ЦРУ Вільяма Бернса "The Back Channel", Путін неодноразово переглядав моторошні сцени, на яких Каддафі зазнає жорстокого поводження. Здається, що страта Саддама Хусейна не справила на нього такого сильного враження. Колишній президент Франції Ніколя Саркозі згадує, що Путін з легкістю заявив, що повісить президента Грузії Михайла Саакашвілі так само, як "американці повісили Саддама Хусейна". Проте урок, який Путін виніс з Лівії, був зовсім іншим: його ізоляція, за його думкою, допомогла Каддафі вижити, тоді як відкритість до Заходу призвела до його падіння.
Трагедія Каддафі має багато спільного з долями інших диктаторів. Він так і не зрозумів, що народ, якому він вважав себе безмежно улюбленим і відданим, може стати його ворогом. Протягом довгого часу свого правління він дійсно досяг значних успіхів на благо свого народу, але лівійці прагнули свободи, яку Каддафі ніколи не міг собі уявити.
Йому дійсно вдалося в декілька разів підвищити обсяг ВВП країни та рівень життя лівійців -- у першу чергу, за рахунок нафтових надходжень. За роки його правління сотні тисяч людей переїхали з нетрів і наметів у кам'яні будинки, отримали доступ до освіти та сучасного здоров'я. Однак, економіка залишилася залежною від світових цін на нафту, а Триполі при величезних запасах нафти так і не став другим Дубаєм. На початку 2010-х, при населенні трохи більше 6 мільйонів чоловік і щорічних нафтових доходів близько $32 мільярдів, безробіття в Лівії досягло 30%.
Муаммар Каддафі досяг безперечних висот лише в двох напрямках: безперервному самопіднесенні та накопиченні особистих статків.
Величезні портрети лідера, що домінували на фасадах будівель, банерах і стовпах, пильно спостерігали за жителями Лівії. Менші зображення прикрашали холли готелів, класні кімнати, футболки та навіть наручні годинники. Сторінки "Зеленої книги" — основного праці Каддафі — були висічені в камені і стали обов'язковими для вивчення всіма лівійцями, їх розмістили вздовж доріг.
22 лютого 2011 року Муаммар Каддафі виступав з трибуни поблизу воріт своєї резиденції в Тріполі. "Я не залишу цю землю, краще загину як мученик, ніж здамся. Муаммар - лідер революції назавжди!" — вигукував він у мікрофон, розмахуючи своєю "Зеленою книгою" в повітрі.
Міністри внутрішніх справ та юстиції, а також деякі військові командири і солдати врешті-решт відмовилися від підтримки Каддафі. Спочатку повстання розпочалося в Кіренаїці, але незабаром його хвиля охопила й Феццан. Завдяки підтримці натовської авіації, Національна перехідна рада змогла оточити та взяти під контроль столицю. Каддафі та його найближче оточення були змушені втекти до Сирту — своєї останньої фортеці, з якої не було виходу. Врешті-решт, повстанці захопили Каддафі.
Розчленовані тіла Муаммара Каддафі та його сина Мутассима, який керував обороною Сирта, залишалися на загальному огляді протягом кількох днів. Після цього Національна перехідна рада ухвалила рішення таємно поховати їх у пустельній місцевості. Церемонія поховання значно відрізнялася від ісламських традицій, які вимагають ховати померлих у день їхньої смерті, але серед численних лівійців, що прийшли поглянути на колишнього "царя царів", ніхто не висловив жодного співчуття.
"Бог створив фараона з метою навчання інших. Якби він був доброчесною особою, ми б вшанували його належним чином, але він сам визначив свою долю," - так висловився один лівійський простий чоловік у коментарі для Reuters.
Ясно, що Путін відчуває неприязнь до Заходу. Ця ненависть, разом із безперервним страхом, який майстерно розпалює його потужна пропагандистська машина, становить основу державного механізму, що дозволяє йому залишатися при владі.
Путін відчуває глибокий страх перед "кольоровими" революціями, які він сприймає як інструменти Заходу, що намагаються знищити непокірних лідерів країн. У зв'язку з тим, що ці події можуть перекинутись на територію Росії, зокрема через Помаранчеву Революцію та Революцію Гідності в Україні, він відчуває ненависть до України та її народу. Українці стали символом боротьби за свободу та незалежність, що викликає у Путіна особливе занепокоєння. Хоча революційна риторика в Україні вщухла, він усвідомлює, що приклад українців може надихнути різні народи, що мешкають у межах російської імперії, на прагнення до власної свободи. В Росії живе понад 160 народів, які жорстко контролюються центральною владою Путіна, що ускладнює їхню боротьбу за національну гідність.
Путін створив колосальний репресивний механізм, який придушив будь-які, навіть незначні наміри чи якісь незначні паростки національної самосвідомості пригноблених народів росії. В росії повністю виключається будь-який прюралізм думок і будь-які законні способи висловлення простим населенням своєї позиції.
Але, як показує історія, незважаючи на існування потужної репресивної машини в руках диктатора і відсутність навіть ознак свободи слова, рано чи пізно підневільні народи прозрівають і починають боротися за свою національну гідність і свободу. І немає ніякої сили, яка може перешкодити народу, який піднявся за свою свободу, добитися цієї свободи. Незважаючи на те, що важко розраховувати на якийсь потужний підйом народних мас в росіі проти путіна і його режиму, хоча повністю це не можна виключати, режим путінської влади буде зруйнований. Путін довів росію до краю своєї загибелі і це починають усвідомлювати представники еліти. Путін для них став не просто зайвим, а небезпечним, оскільки вони разом з путіним можуть втратити усе, що мають.
Не викликає сумнівів, що шляхом демократичних виборів Путін навряд чи коли-небудь втратить свою владу. Тому єдиним виходом для російської еліти, щоб уникнути катастрофи, є усунення Путіна від керівництва будь-якими можливими засобами. Як тільки це станеться, його чекає неминуча доля, подібна до долі Муаммара Каддафі. Те, чого він найбільше остерігається, може статися дуже швидко.
Можна не сумніватися у тому, що невдовзі ми станемо свідками колосальних змін, які відбудуться у Кремлі і які стануть початком кінця війни.
