Якщо б не існувала УПА
Історики зазвичай не виявляють прихильності до питань на кшталт "що чекає нас попереду" чи "як би склалася ситуація, якби". Їхня діяльність зосереджується виключно на об'єктивних фактах, тому вони прагнуть розглядати лише те, що дійсно сталося в минулому.
Для цього дослідники викопують приховані та забуті факти, намагаються зв'язати їх між собою і таким чином не лише відтворити минуле, але й відповісти на питання "чому було саме так". У річницю створення УПА як історик можу відповісти на питання, що було сімдесят років тому.
Доведений до відчаю різними окупантами український народ взявся за зброю, аби захистити себе.
Тисячі молодих хлопців і дівчат залишали своє повсякденне життя і "рушали до лісу", аби стати на захист України. У цьому слові для них об'єдналися рідний дім, рідне село, вся земля, а також мрія про життя в свободі та незалежності.
Порив підхопили ті, хто не побоявся взяти на себе відповідальність у цей страшний момент - члени Організації українських націоналістів.
Вони багато говорили і писали про необхідність піднятися на боротьбу за створення своєї держави, вони виховали на цьому ціле покоління молоді.
І коли прийшов момент перейти від обіцянок до дій, вони здійснили крок, що яскраво відокремлює політиканів від тих, хто здатен стати справжніми лідерами нації.
Їхня рішучість та здатність до організації перетворили масове невдоволення на структурований підпільний рух, в авангарді якого стояла Українська повстанська армія.
Механізм, який успішно функціонував протягом більше десяти років і чинить опір найбільшим імперіям свого часу. Сто тисяч бійців УПА, сотні тисяч тих, хто підтримував їхню боротьбу, мільйони людей, які співчували та надавали допомогу — це те, що розпочалося сім десятиліть тому в лісах Волині.
А тепер, не в ролі історика, спробую уявити, якою була б ситуація, якби УПА не існувала. Безсумнівно, жорстка окупаційна політика з боку німців все ж спонукала б багатьох українців до організації стихійного протесту.
Однак без добре налагодженої підпільної структури ОУН його швидко знищать: особи, які не мають досвіду в організаційній діяльності та підпіллі, стають легкою мішенню для нацистських репресивних органів.
Придушення спротиву було б по-німецьки страшним, щоб інші назавжди запам'ятали безглуздість таких спроб. І ті, інші, напевно, таки запам'ятали б: найкращий спосіб вижити - це не висовуватися, найкращий спосіб захистити себе і своїх рідних - це покірність окупантові.
А тому здавали б на потребу німцям останній шматок хліба, відібраний у власної дитини, спокійно сідали у вагони, що відправляли східних рабів на роботи до Райху. Так краще, так можна вижити.
А коли настане час нових загарбників, змінювати нічого не буде потрібно, адже їх оцінять за показану покірність. Щоб остаточно продемонструвати свою вірність новій владі, іноді доведеться видавати когось із своїх, українців.
Та хіба ж це проблема? Адже за таких умов вже немає своїх - кожен сам за себе. Тим паче, немає якихось українців, а якщо є, то всі вони зрадники і колаборанти. "А я не такий, я ваш, совєтський! І на доказ своїх слів можу показати вам тих, інших".
Поодинокі вияви спротиву та особистої гідності легко ламаються репресивною машиною, виправляються всесильним ГУЛАГом, якому тепер не загрожує страшна бандерівська бацила спротиву.
Якщо б не існувала УПА, то не спостерігали б ми повстання в Норильську, Кенгіру та Воркуті, що зламали хребет табірній системі. І "чорний прапор з кровавою смугою" не розвивався б над табірною вишкою як уособлення перемоги людської волі.
Через роки, коли ті ж табори поповняться новим поколінням інакодумців-дисидентів (якщо вони з'являться), їх буде перемелено у попіл, як їх попередників з генерації Розстріляного відродження.
І навіть якщо у 1991 році Радянський Союз дійсно розпадеться через свої внутрішні проблеми, а на його місці виникне незалежна Українська держава, багато хто буде вважати це лише геополітичним інцидентом, який потрібно виправити.
Україна, позбавлена УПА та бандерівців, які протистояли нацистському і сталінському терору, а потім сприяли розпаду імперії ГУЛАГу, без дисидентів, які успадкували їхню боротьбу за незалежність, без масового національно-демократичного руху наприкінці 1980-х — на початку 1990-х, без таких постатей, як Шухевич, Стус, Чорновіл — залишиться лише тимчасовим утворенням.
Без пам'яті про повстанців 1940-вих років до наших днів не дожила б пам'ять про повстанців 1920-тих, про Холодний Яр та спротив напередодні Голодомору - ми мали б лише довгу історію покори нашого народу.
У більшій мірі, вони не мали б ані історії, ані нації.
Отже, для тих, хто прагне підірвати демократичну, незалежну та сильну Україну, надзвичайно важливо викорінити пам'ять про УПА та обірвати безперервний ланцюг боротьби українського народу за свою свободу.
Тому так критично для нас зберегти цю спадщину. Хоча влада може викреслити повстанців з історичних матеріалів, якщо вони залишаться в нашій пам'яті, їхня присутність не зникне з минулого.
Вони повернуться в країну, яка буде варта їх подвигу. В країну, яку нам ще лише належить збудувати. В країну, яку ми зможемо гордо вітати повстанським привітом "Слава Україні!"
2012 marked a significant year in the timeline of history.
З твору "Записки з кухні: переосмислення історії".
P.S. Текст написаний 12 років тому. Нині варто додати - якби не було УПА, не було б кому захищати Україну від російської агресії з 2014.
