Захисник Маріуполя Гліб Стрижко: Сучасний ветеран - це не просто літній чоловік в костюмі з нагородами.

Ветеран, який брав участь у російсько-українській війні, Гліб Стрижко, котрий пережив полон після захисту Маріуполя, поділився своїми думками в інтерв'ю для РБК-Україна. Він розповів про виклики, з якими стикається в цивільному житті, про ставлення українського суспільства до ветеранів, а також про своє бачення перемоги та майбутнього України.

"Semper fidelis - завжди вірний" - такий девіз українських морських піхотинців. Гліб Стрижко, морський піхотинець, залишився вірним своїй присязі та батьківщині, захищаючи Маріуполь на початку повномасштабної агресії Росії. 12 квітня, під час виконання бойового завдання на "Меткомбінаті Ілліча", він зазнав серйозних травм очей та переломів тазу. Для порятунку життя Стрижка та інших поранених їх передали російській стороні з метою подальшого обміну на полонених росіян.

Протягом 17 днів Гліб Стрижко перебував у полоні, де не отримував жодної медичної допомоги. Після повернення на територію, підконтрольну Україні, морський піхотинець пройшов тривале лікування та реабілітацію. Внаслідок отриманих травм Гліб став інвалідом ІІ групи у 25 років, що унеможливлює його повернення до активної служби в армії.

РБК-Україна розпитало Гліба про його повернення до цивільного життя, образ ветерана та морпіха в українському суспільстві, проблеми ветеранської політики, а також те, як цивільним правильно проявляти свою вдячність військовим.

Ви вже більше двох років у статусі ветерана. Що стало для вас підтримкою у адаптації до мирного життя?

- Мені допоміг внутрішній стрижень, який не дав опускати руки і нити. Було багато-багато роботи над собою, над комфортом свого життя, над тим, щоб я був задоволений ним. Великий обсяг роботи дав той результат, де я є зараз. Цей процес продовжується. Я живу своє щасливе пенсійне життя, задоволений його якістю.

Ви наразі очолюєте Київський Veteran Hub. Чи вважаєте ви цю діяльність своєю професією, покликом душі, чи, можливо, шляхом до самореалізації?

- Тут я менше ветеран, більше працівник. Veteran Hub - це мережа підтримки для воїнів і їхніх близьких. Організацію створили в 2018 році, раніше ніж Мінветеранів. Спочатку Hub був покликаний надавати сервісні послуги ветеранам АТО та ООС. З плином часу наша діяльність розширювалась і зараз включає три важливих аспекти - це робота з воїнами, ветеранами і їхніми близькими.

Ми пропонуємо різноманітні сервісні послуги, такі як юридичні консультації, психологічна підтримка, управлінський супровід, а також організація груп підтримки. Окрім цього, у нас є аналітичний центр, де ми здійснюємо дослідження для підвищення ефективності нашої діяльності. Крім того, ми беремо на себе роль комунікаційного менеджера, поширюючи через ЗМІ ті наративи, які, на нашу думку, мають бути представлені в суспільстві.

Один із аспектів, який ми розглядаємо, – це досвід родичів військових, які, на жаль, ніколи не мали власного голосу у нашій країні, адже виконували роль зв'язкової ланки. Часто, коли близькі телефонують дружині військового, вони не цікавляться її почуттями, а запитують про стан чоловіка. Проте вона також переживає свою складну історію. Саме тому ми акцентуємо увагу на таких важливих моментах.

У Veteran Hub моя роль полягає в організації роботи Київського представництва, щоб створити комфортні умови для співробітників та організувати захоплюючі заходи. Це включає в себе оптимізацію внутрішніх процесів.

Гліб Стрижко обороняв Маріуполь на старті великомасштабної агресії (зображення: Віталій Носач/РБК-Україна)

Яким чином сприймається образ ветерана в сучасному українському суспільстві?

Оцінювати суспільство в цілому досить складно, адже не існує єдиного усталеного уявлення про нього. Ми поступово відходимо від традиційного радянського образу ветерана, який зазвичай асоціюється зі старшими чоловіками в костюмах з нагородами. Наразі фокус зміщується, і ми починаємо усвідомлювати, що ветерани можуть бути як чоловіками, так і жінками. Суспільство стає свідомим того, що сміливість не має гендерної приналежності — на фронті борються усі, незалежно від статі.

Для мене важливо, щоб уявлення про ветерана базувалося на двох основних принципах - гідності і повазі. Ці якості повинні стати основою для його зображення. Необхідно підкреслити, що військовий досвід - це лише одна з багатьох складових особистості, і не слід вважати його єдиним визначальним фактором у житті людини. Хоча людина може бути відмінним солдатом, це не означає, що вона не може порушувати правила дорожнього руху після повернення до цивільного життя. За такі вчинки не повинно бути жодних поблажок.

Тому до ветеранів слід підходити з комплексного погляду, адже особи з бойовим досвідом — перш за все, це люди. Іноді вони демонструють позитивні вчинки, іноді ж — не зовсім. Я б хотіла, щоб відображалися різноманітні історії та досвіди. У цьому контексті я не спостерігаю активних дій з боку наших міністерств — ані Міністерства ветеранів, ані Міністерства культури, ані Міністерства оборони.

- Що варто змінити у політиці Мінветеранів?

В Міністерстві у справах ветеранів від початку його існування в 2018 році відсутня чітка стратегія розвитку. Протягом цього часу посада міністра змінилася кілька разів. Немає визначеного плану, куди ми прагнемо дійти до 2030 або 2035 року. Наразі ми бачимо лише фрагментарні ініціативи. Оскільки громадський сектор має більшу гнучкість, він здатен більш ефективно виконувати цю роботу.

Часто від ветеранів можна почути нарікання на тему пільг...

Єдина перевага, яку я маю, це знижка на проїзд. Інші ж пільги мені не зручні. Як особа з інвалідністю, під час дії бойових дій я можу не сплачувати за комунальні послуги, але вважаю цей процес недостатньо ефективним. Чи готовий я боротися за цю невелику суму, стояти в чергах і підривати свою гідність? Ні. Однак держава не прагне спростити ці процедури.

Я намагаюсь користуватись муніципальним транспортом або їздити на самокаті, щоб в маршрутці не почути, що пільгові місця зайняті. Моя гідність не коштує 15 гривень вартості проїзду. Я не маю з острахом заходити в маршрутку.

Просто поки ти військовослужбовець, ти потрібен цій державі, а коли ти ветеран, різко перестаєш бути потрібний. Це сумна тенденція, сподіваюся, що вона зміниться.

Гліб у 25 років став ветераном (фото: Віталій Носач/РБК-Україна)

У чому виявляється ця зайвість для держави?

Відсутність якісних послуг та зручностей їх надання є великою проблемою. Я є ветераном, у якого всі травми приховані під одягом. Я вільно пересуваюся на своїх ногах і маю всі чотири кінцівки. У мене є достатньо терпіння, щоб відвідувати державні установи, стояти в чергах і неодноразово пояснювати, з якою метою я прийшов, коли в Пенсійному фонді запитують: "Ви себе бачите, яке у вас пенсійне посвідчення?"

Замість того, щоб забезпечити легкий доступ до послуг, держава пропонує ветерана-помічника, який пояснить, як користуватися цими незручними сервісами. Це свідчить про те, що держава вважає, що ти не здатний впоратися самостійно. Уявімо, що я пересуваюсь на інвалідному візку, живу в житловому комплексі, де немає умов для інклюзії, і без допомоги мені було б важко вийти за межі під'їзду через численні бордюри. Натомість, щоб отримати послуги через інтернет, я змушений відвідувати недоступні центри надання адміністративних послуг, пенсійні фонди та департаменти соціального захисту, щоб оформити пільги.

Чому неможливо створити високоякісний сервіс, який дозволив би мені виконувати всі необхідні дії з ноутбука, не контактуючи з людьми, які могли б оцінювати мої дії? Я говорю про Київ, а в менших містах ситуація виглядає ще гірше.

Чи існують іноземні практики, які можуть бути корисними для нас?

Ні, ми можемо вивчити досвід Данії, США та Хорватії, але важливо зосередитися на формуванні власного. За десять років війни наш досвід став досить цінним і може бути корисним для інших країн.

- Як ви вважаєте, наскільки наше суспільство приймає людей з інвалідністю?

- Не хочу оцінювати усе суспільство, бо це понад 30 мільйонів різних людей. Коли мені треба було повторно пройти всіх лікарів на МСЕК, то мав там розповідати, чого я до них прийшов. Це не дуже людиноцентричний підхід. Чому мене не можуть обслуговувати просто тому, що я людина, а не за якісь там заслуги?

З американських фільмів ми часто отримуємо уявлення про образи їхніх морських піхотинців. Але як виглядає український морський піхотинець?

- Певного образу на загал нема, і це комунікаційний виклик корпусу морської піхоти. Але він класно сформований всередині корпусу. Коли людина туди заходить, є дуже чіткий, зрозумілий образ, яким має бути український морпіх. І в цьому велику роль відіграв отець Андрій Зелінський. Він свого часу був капеланом 36-ї бригади. Як на мене, це найкращий приклад капелана в Україні, бо він, прийшовши в морську піхоту, зрозумів - щоб бути ближчими до військових, він має також пройти всі етапи, які проходять вони. Він почав служити і отримав право носити штурмовий берет морського піхотинця.

Усі розмови, які він проводив з матросами, сержантами, офіцерами, він акумулював в книжку "Етос морського піхотинця". В ній описана тяглість поколінь морпіхів в Україні. Бо козаки, які на "Чайках" сплавлялись по Дніпру і штурмували узбережжя Криму з моря, по факту виконували амфібійні операції, якими зараз займаються морські піхотинці.

Оскільки медійна складова в нашій країні не є настільки розвинутою, для багатьох українців залишається загадкою, хто ж такий морський піхотинець. Простими словами, морпіх – це воїн, здатний діяти в трьох стихіях: на землі, у повітрі та на воді. Нас навчали проводити атакуючі операції з моря, пересуватися по суші, захоплювати ворожі укриття, стрибати з вертольотів зі зброєю, десантуватися і виконувати різноманітні бойові завдання. Ми є сухопутними підрозділами флоту, універсальними бійцями, готовими до будь-яких викликів.

Гліб провів 17 днів у руках російських військових у квітні 2022 року (фото: Віталій Носач/РБК-Україна)

- Ви оборонець Маріуполя. Чи вдалося вам тоді виконати завдання і якими вони були?

Наказ був надзвичайно зрозумілим – перешкодити ворогу прорватися в Маріуполь. З урахуванням доступних нам сил і ресурсів, ми змогли успішно виконати це завдання.

Чи вас не дратує те, що коли згадують Маріуполь, акцентують увагу на "Азовсталі", тоді як завод "Ілліча", де розташовувалися морські піхотинці, залишають без уваги?

Чи доводилося мені чути, коли я згадував про свою присутність у Маріуполі, що люди запитують про "Азовсталь"? Авжеж. Чи це викликає в мені роздратування? Ні, зовсім. Я з розумінням ставлюсь до недостатньої обізнаності інших, адже сам у певних темах можу бути не так добре поінформований.

Більшість вашої групи загинула в Маріуполі, а ті, хто залишився живим, потрапили в полон. Чи є серед ваших товаришів хтось, хто зараз перебуває в Україні?

З моєї роти з полону повернулися шість осіб, які продовжують виконувати свої обов'язки. На жаль, один з них загинув у листопаді 2023 року під час штурму Кринків. Інші хлопці та дівчата продовжують службу, і я підтримую з ними зв'язок.

Які моменти в полоні виявилися для вас найскладнішими?

Мабуть, це відчуття невизначеності щодо майбутнього. Я відчував байдужість, адже моє тіло було в розпачі, і біль не відпускав. Але страждання не змінить ситуацію. Моя віра в Бога і підтримка морських піхотинців були тими опорами, які допомагали мені витримувати. Кожен морський піхотинець складає присягу, в якій чітко зазначається його обов'язок бути надійним захисником України — на землі, у небі та в повітрі. А девіз морської піхоти, Semper fidelis, перекладається як "Завжди вірний". Тож чи мав я право на слабкості, відчаї або інші прояви? Ні, адже я мав наказ. Цей обов'язок також підкріплював мою рішучість. Якщо я ще живий, це означає, що попереду є ще багато справ, і відпочивати ще зарано.

Як цивільним належить висловлювати свою шану військовим та ветеранам, коли виникає потужне бажання виразити вдячність?

- Важливо поважати іншу людину, яке б сильне відчуття вдячності у вас не було. Свого часу Veteran Hub зробив чудовий жест "Завдяки тобі" - прикладання руки до серця. Наше суспільство не має культури small talk (невимушені розмови на "безпечні" теми - Ред.) або посміхатися один одному на вулиці. Цей жест класний, бо він не передбачає словесної реакції, він не зачіпає особистий простір. Ви просто прикладаєте руку до серця, киваєте головою і зустрічаєтеся з людиною зоровим контактом. До жесту можна додати "Дякую за службу".

Просто ви ніколи не можете знати, яку посаду займає людина в формі у війську, якщо це не ваш знайомий чи родич. Людина може бути командиром відділення, водієм, механіком, діловодом чи юристом. Кожна з цих посад по-своєму важлива. І коли ви підійдете до юриста, який працює у війську, і скажете "Дякую вам за ваші героїчні вчинки, за те, що ви врятували Україну! Ви герой або геройка України!", це може спричинити певний дискомфорт людині. Краще сказати "Дякую за службу", бо людина зараз віддає частину своїх свобод і життя війську.

Якщо у вас виникає бажання висловити вдячність комусь, пам’ятайте, що ця людина може не відповісти. Це абсолютно прийнятно.

- Яка поведінка цивільних вас дратує?

Я не маю права оцінювати дії інших людей. Якщо їхня поведінка порушує мої особисті межі, я можу висловити свою думку. Російська мова викликає в мене певний дискомфорт. Коли я відвідую ресторан і чую, як за сусіднім столом спілкуються російською, це може вплинути на мій настрій і апетит. Я можу або відреагувати на це, або просто ігнорувати. Але є ситуації, коли я не можу залишитися байдужим.

Мене дратує, як водії залишають свої автомобілі на тротуарах. Часом я беру з собою рулетку, щоб перевірити, чи дотримуються вони правил, адже в них зазначено, що має бути залишено 2 метри для вільного проходу. Але найбільше мене обурює не стільки саме неправильне паркування, скільки ігнорування законів. Люди усвідомлюють, що їхні дії є неправомірними, і продовжують так чинити. Я не хочу жити в суспільстві, де це вважається нормою. Ці правопорушники залишаються безкарними, адже всім байдуже, і всі звикли приймати цю ситуацію як належну.

Гліб в даний час керує київським підрозділом Veteran Hub (фото: Віталій Носач/РБК-Україна)

- Цим ви підтверджуєте очікування суспільства, що повернуться хлопці з фронту і наведуть порядок. Як думаєте, чому цивільні перекладають відповідальність за державу на ветеранів і військових?

Це свідчить про нашу неспроможність приймати відповідальність, адже ми живемо в суспільстві, яке ще не повністю дозріло. Раніше в культурах існували ритуали ініціації, коли молоді люди проходили через випробування, отримуючи спис і відправляючись в ліс на три дні, щоб повернутися з новим досвідом. Нині ж, максимум, що можуть зробити батьки, це відправити свою дитину на навчання в інше місто. У результаті, наше суспільство залишається в стані дитинства, не готове відповідати за свої дії або за долю країни. Є активна меншість, яка визначає напрямок розвитку, але пасивна більшість контролює темп цього процесу.

Скільки часу нам знадобиться для розвитку? На вашу думку, ми ще навіть не досягли підліткового віку?

- Коли люди в країні не можуть зіставити, що їхнє прослухування російської музики, перегляди російських фільмів прямо залежить від того, що в них летять російські ракети, то про яку підлітковість ми говоримо?

Коли ми розглядаємо суспільство як єдине ціле, а не лише окремих індивідів, ми спостерігаємо, що серед нас є як мудрі, так і молоді. Вони не беруть на себе відповідальності за своє існування, що, у свою чергу, впливає на стан країни. Люди не можуть звикнути до того, що будь-яка праця повинна винагороджуватись, тому продовжують використовувати Torrent або дивитись фільми на UaKino, не заробляючи достатньо, щоб оплатити перегляд на Megogo чи Netflix. Якщо детально проаналізувати ці питання, ми можемо побачити, що наш стан справ далекий від ідеалу: ми бідні, нерозумні та маломасштабні.

- Якщо в даний момент ми знаходимося на стадії розвитку дитини, то скільки часу ще має минути, щоб ми перетворилися на зріле суспільство? Чи здатні зміни, що відбуваються під час війни, пришвидшити цей еволюційний шлях?

- Ми не в змозі обійти еволюційний процес. Сподіваюся, що через двісті років ми станемо зрілими, якщо нас не підкорять, і все буде в порядку. Ми будемо поступово розвиватися як нація та суспільство.

Щодо питання, чи може війна пришвидшити певні процеси, варто згадати про ситуацію в Україні в травні 2022 року. Тоді багато людей відчували сором використовувати російську мову та споживати російський контент. Сьогодні ж, прогулявшись Подолом чи Майданом, зверніть увагу на навколишній простір. Постійте тихо без навушників протягом 15 хвилин і прислухайтеся до розмов, які ведуть люди, та до тем, які їх хвилюють...

- Що для вас означає Незалежність України?

Для мене незалежність моєї країни є визначальним фактором моєї ідентичності як українця. Якщо моя держава перестане існувати, то хто я стану? Навіть у тих сценаріях, які я уявляв, перебуваючи в полоні, міркуючи про можливість виходу через 5 або 10 років, і уявляючи, що моєї країни вже немає, я ставив собі запитання: ким я є? Зараз я можу впевнено називати себе українцем, знаючи, що існує майбутнє, але в тієї ситуації я не знав би, як відповісти. Тому незалежність для мене є надзвичайно важливою.

Як особа, яка має бойовий досвід, яке ваше ставлення до мобілізації? Чи вважаєте ви, що вона повинна бути обов'язковою?

- Це дивно звучить навіть в цьому формулюванні. Треба трішечки роздуплитись. Країна в небезпеці. Люди мають принаймні готуватись. Треба собі чітко дати відповідь, що я робитиму, якщо Київ знову оточуватимуть. Якщо людині страшно, то треба попрацювати з тим. Бо в людей якесь уявлення, що вони сьогодні приїдуть в ТЦК, а завтра будуть в окопах штурмувати. Якщо ти фахівець в якійсь сфері, то будеш так само фахівцем в цій сфері у війську.

Чому я маю перейматися через страхи інших? Я роблю все можливе, щоб підтримати існування нашої держави. А закликати когось: "Будь ласка, говори українською, не показуй дітям російські мультики, підготуйся, дізнайся, що таке турнікет" — це не моє завдання. Це справа цієї людини. І якщо вона піде з життя, у мене не буде великих переживань; лише трохи засмучуся, адже українців стане на одного менше.

В Маріуполі я був суперзадоволений тим, що поруч були мої хлопці з десантно-штурмової роти з першого батальйону. Це тіпи, яким від 19 до 23 років. В мене був досвідчений командир, його досвід врятував моє життя. Його наказ піти відкопати мене - заслуга того я живий. Не кожен готовий взяти на себе відповідальність.

"У нас дитяче суспільство, яке не готове брати відповідальність ні за себе, ні за державу", - заявляє Гліб Стрижко (фото: Віталій Носач/РБК-Україна)

Яким чином ви розумієте те, що у держави та військових існує суттєва різниця у сприйнятті процесу мобілізації, особливо в контексті економічного бронювання?

- Нема комунікацій від держави. Немає чесних відповідей на питання, якщо одна частина людей зараз служить, то коли їх поміняють? І це викликає певну злість військовослужбовців і їхніх близьких. Коли жінка, чоловік якої служить, гуляє в парку з дитиною і бачить родину, де гуляє чоловік, дружина і дитина, в неї постає питання, чому зараз та жінка має право бути щасливою зі своїм чоловіком, а вона ні? Через відсутність чесної комунікації назбирується негатив.

В останній час активно обговорюється концепція "справедливого миру" в контексті замість досягнення перемоги. Яка ваша думка з цього приводу?

Будь-яка війна завершується укладанням угод, незалежно від того, чи є вона успішною, чи ні. Кожен збройний конфлікт, як правило, закінчується або на тимчасовій, або на постійній основі. Ключовим є те, за яких умов і в якому форматі ці документи будуть підписані. Наприклад, Мінські угоди, укладені в лютому 2015 року після подій в Іловайську та Дебальцевому, також є прикладом підписаних угод, за якими сторони взяли на себе певні зобов'язання. І не виключено, що в майбутньому ми станемо свідками подібного розвитку подій.

- Якою ви б ви хотіли бачити Україну після перемоги?

- Дорослою. Мені б хотілося, щоб люди брали на себе відповідальність за свої дії і слова. Коли відсоток відповідального суспільства зросте хоча б до чверті населення, я задовільнюсь таким результатом.