"Зимова казка" для Путіна
Наш підрозділ знаходився за 4,2 км від епіцентру вибуху. Дехто опинився ближче, інші — далі, а ще когось наказали залишатися всередині танка чи автомобіля. Нам було віддано команду: лягти на землю і не піднімати голови. Неприємну тишу розірвав потужний вибух, від якого затремтіла земля. Психологічно це було надзвичайно важко — накрила хвиля самотності, безпорадності, страху та жаху. Моя каска зсунулася з голови, і я простягнув руки, щоб поправити її. Цей момент виявився фатальним, адже я отримав променеве опромінення рук. Коли в небо, на висоту 6 км, здійнявся ядерний гриб, ми піднялися і стали спостерігати за цим незвичайним видовищем.
Ось як один з учасників згадував про операцію "Сніжок" - тактичні військові навчання, які відбулися на Тоцькому полігоні 14 вересня 1954 року, рівно 70 років тому. У той час СРСР проводив тренування з прориву оборонних позицій противника, використовуючи ядерну зброю, і в рамках цих навчань була застосована справжня атомна бомба, що поставило під загрозу здоров'я військовослужбовців.
Вважається, що місце для "Сніжка" було вибрано не випадково: навколишній ландшафт нагадував західнонімецькі пейзажі. Великі міста, розташовані на заході від полігону, такі як Ульяновськ і Куйбишев, нібито асоціювалися з Кельном і Дюссельдорфом, тоді як річка Волга виконувала роль Рейну.
У свій час Тоцькі навчання не виділялися на фоні інших подібних заходів: у 1950-х роках у США проходила низка військових навчань Desert Rock, які включали справжні вибухи атомних бомб. У поєднанні з радянським "Сніжком", ці навчання створили уявлення про можливий конфлікт між СРСР та НАТО.
Саме в цей період сформувалося переконання, що будь-яка військова сутичка між Заходом та Москвою неминуче призведе до ядерної війни. Це становить загрозу для всього живого на Землі. Тому пряма конфронтація є неприпустимою; протистояти один одному слід лише опосередковано, подібно до ситуацій у В'єтнамі чи Афганістані.
Ця концепція залишалася актуальною аж до завершення холодної війни. У XXI столітті вона перейшла у спадок до Володимира Путіна, ставши для кремлівського лідера дійсно неоціненним даром.
Який один із ключових парадоксів конфлікту між Росією та Україною? Найпотужнішим інструментом, яким користується Кремль, є те, чим він не застосовує. Наявність ядерних боєголовок, що залишаються в резерві, завдає Україні шкоди більше, ніж усі російські ракети, дрони та керовані авіабомби разом узяті.
Якби в Росії не існувало ядерної зброї, довготривала військова агресія проти нашої країни була б просто неможливою. Навіть у випадку, якщо б без'ядерний Путін наважився на значне вторгнення в Україну, його б чекала б доля Саддама Хусейна після вторгнення в Кувейт у 1990 році. Проте, на відміну від покійного іракського лідера, кремлівський диктатор володіє ядерною зброєю, що дозволяє йому займати позицію небезпечного супротивника, якого не слід заганяти в безвихідь.
"Це не блеф!" - заявляв Путін у вересні 2022-го, опинившись у вкрай скрутному становищі. Чи старий тиран був готовий вдатися до тактичної ядерної зброї, чи він таки блефував, ми дізнаємося нескоро, якщо взагалі дізнаємося. Натомість ми вже зараз розуміємо, що кремлівські погрози спрацювали та врятували Росію від швидкої військової поразки.
Ядерний шантаж став ключовим фактором, який завадив ліквідувати Путіна у 2022 році, коли ситуація була максимально сприятливою. Цей же шантаж обмежив обсяги підтримки, яку Захід надавав Україні в той час, коли Збройні Сили України мали реальну можливість знищити російську оборону та просунутися до Криму. Завдяки ядерному шантажу Кремль зміг виграти час, адаптуватися до масштабного збройного конфлікту та нав'язати українцям стратегію виснажливої війни.
Дискусії серед західних країн щодо кремлівських "червоних ліній", бажання уникнути ескалації з Росією, а також побоювання перед можливістю залучення Європи та Сполучених Штатів у російсько-українську війну – все це прямо чи опосередковано пов'язано з небезпекою ядерного конфлікту.
Протягом останніх двох з половиною років Київ активно працює над залученням західних партнерів до більш рішучої участі у боротьбі з Росією. Існує два основні напрямки для досягнення цієї мети.
Перший крок - переконати західний світ у тому, що заяви путіна про "не блеф" насправді є лише маневром. Кремлівський лідер не сприймає можливість застосування ядерної зброї всерйоз: він не настільки безумний. Його "червоні лінії" лише служать для залякування західних країн. Навіть якщо Захід їх усі перейде, Москва не відповість ядерним ударом, як це вже було після атак українських дронів на російські території або наступу ЗСУ в Курській області.
Щоправда, українці не можуть залізти в голову до Путіна та повністю виключити натискання червоної кнопки кремлівським диктатором. Ми можемо лише доводити Заходу, що такий сценарій є дуже малоймовірним. Але проблема в тому, що у нас та наших партнерів різне уявлення про прийнятні ризики.
Припустимо, Путін із 99% ймовірністю не наважиться використовувати ядерну зброю. Залишається лише 1% - і, з погляду України, цим нікчемним ризиком цілком можна знехтувати.
Оскільки ми країна, яка вже два з половиною роки перебуває в стані кризи. Ми нація, що щоденно зазнає руйнівного впливу ворожих бомб і ракет. Крім того, ми живемо в державі, де електоральна демократія зупинена, а відчайдушні активісти здатні нав'язувати свої погляди менш рішучим громадянам.
Проте для спокійних та комфортних західних демократій, які залежать від волі виборців, навіть незначний ризик ядерної катастрофи є абсолютно неприпустимим. І в Кремлі це добре усвідомлюють.
Є й другий шлях - переконати колективний Захід у тому, що російську агресію проти України не можна розглядати в старих координатах холодної війни. Оскільки путінська Росія готова порушити табу, якого дотримувався СРСР із 1950-х по 1980-ті: вона готова атакувати країни НАТО. За повномасштабним вторгненням в Україну напевно буде напад на Латвію, Естонію, Литву чи Польщу.
Отже, неминуче збройне протистояння між Заходом і Москвою стає лише питанням часу, і спроби уникнути цього конфлікту виглядають безперспективними. Чим раніше західні країни вступлять у конфронтацію, тим меншими будуть їхні втрати під час стримування агресора. Для Північноатлантичного альянсу важливо зупинити російських загарбників на українському Донбасі, а не на територіях Риги, Таллінна, Вільнюса чи Варшави.
Головним недоліком цієї аргументації залишається те, що українці не здатні зазирнути в думки Путіна та дізнатися, чи дійсно у нього є плани на вторгнення до Польщі або держав Балтії в найближчій перспективі.
Ми можемо лише доводити Заходу, що такий сценарій дуже вірогідний. І сподіватися, що згодом українські аргументи здадуться європейцям та американцям досить переконливими.
Поки Захід керується принципами холодної війни, намагаючись уникнути прямих конфліктів з Москвою за будь-яку ціну, ми спостерігаємо відлуння епохи "Сніжка" та інших ядерних тренувань, що мали місце сімдесят років тому. Ця логіка спонукає наших західних союзників до обережного та обачного підходу — поступового ослаблення російської сили.
Проте зараз ці зуби сточуються українськими тілами. І наша країна може бути знекровлена раніше, ніж Кремль остаточно їх втратить.
